tel+38 (044) 228-48-19   |   +38 (044) 501-78-73

ЩОДО ПЕРЕЛІКУ СТАРТОВИХ УМОВ УСПІШНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ЗЕМЛІ

Калінчик М.В., доктор економічних наук, професор

Алєксєєнко І.М., кандидат економічних наук

За відсутності можливості проводити експерименти над економікою в національному масштабі країни світу реформаторські заходи теоретично обґрунтовують, в діалоговому режимі обговорюють з населенням тощо та приймають виважені рішення. У протилежному випадку в глобалізованому світі реформаторські рішення стають вкрай небезпечними.

Головною причиною такої небезпеки є зростаюча між країнами світу нерівномірність забезпеченістю землею, а відповідно кожна країна зіштовхується зі своїми проблемами.Одні країни у розрахунку на 1 жителя мають дуже мало землі, а якась частина – багато. Так, у 100 країн світу, де проживає 37,8 % населення планети, на одного їх жителя в 2019 р. припадало 14,8 % орної землі, а середня землезабезпеченість становить 0,072 га, що дуже мало для продовольчого забезпечення. Тоді як у 7 країнах світу (Російська Федерація, Аргентина, Канада, Україна, Австралія, Казахстан і Нігер), де проживає лише 4,4 % населення планети, припадає 22,3 % площ ріллі,а землезабезпеченість складає 0,92 га (0,74 га в Україні), що у 5 разів більше, ніж у середньому на 1 жителя планети (0,18 га ріллі).

Вище приведена інформація дуже багато пояснює, які саме проблеми супроводжують галузь сільського господарства в кожній країні. Країни з дефіцитом землі вирішують проблеми двома шляхами: 1) імпортують продовольство або 2) придбавають землю в нерозвинених країнах, а також в таких, де очільники країн не товаришують з мораллю. Країни ж з надлишком землі, а до таких відноситься Україна, на високому рівні 1) організовують саму діяльність аграрних підприємств та налагоджують торгівельні відносини з іншими країнами для експорту надлишку продовольства або ж 2) імітують бурну реформаторську діяльність та продають землю більш хитрішим і багатшим країнам.

Так, в останнє десятиліття в світі прискорюється тенденція: багаті країни з дефіцитом землі скуповують або беруть в оренду сільськогосподарські угіддя на 49 або 99 років. Виключення складають США (землезабезпеченість у 3 рази вища, ніж в середньому за країнами світу), та Індія, яка відноситься до когорти бідних країн. За підрахунками фахівці з LandMatrix, які проведені майже 10 років тому, у світі за минуле десятиліття більше 200 млн га землі було вже продано або віддано в оренду. Наприклад, від 2 до 5,5 млн га землі вже придбали США, Китай, Індія, Малайзія, Великобританія, Південна Корея, Італія, Ізраїль, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія[1] у таких країнах як Індонезія, Камбоджа, Гана, Філіппіни, Ефіопія, Малі, Кенія, Аргентина, Уругвай, Парагвай, Конго, Судан, Росія, Україна і т.д.,багато з яких мають низьку землезабезпеченість. У першій групі країн логічна далекоглядна стратегічна мета – не імпортувати продовольство, а скуповувати землю, як захід щодо упередження майбутніх проблем продовольчого забезпечення. За даними Іван Томича, нерезиденти України вже орендують понад 12 млн га або 36 % площі ріллі (30 країн світу – в основному громадяни ЄС, США та Китаю) через юридичних осіб, в т. ч. агрохолдинги.[2]

Якщо Україна в розрахунку на 1 жителя має в4 разів більше ріллі, ніж в середньому за країнами світу, то їй для забезпечення внутрішніх продовольчих потреб необхідно обробляти лише 8 млн га високопродуктивної ріллі (по 0,18 га ріллі на 1 жителя), а для надлишкових 25 млн га – шукати експортні ринки.

Ці пошуки потребують системного розгляду та вирішення великого кола проблем. Зокрема, знаходження найбільш оптимальної структури виробництва, яка б забезпечувала максимально велику зайнятість сільського населення, збереження навколишнього середовища, скорочення до допустимих меж парникових викидів та максимального рівня прибутковості від сільськогосподарської діяльності.Тобто, в першу чергу до запровадження ринку землі Україна повинна була оптимізувати агроландшафт, за якого буде найбільш гармонічно розвиватися сільська місцевість та в цілому вся країна. Ідеальним вважається, коли на ріллю, пасовища і ліси та лісові насадження припадає по 33 % земельного фонду країни. Україна ж третя у світі за рівнем розораності території – 57 % (максимальна розораність не повинна перевищувати 40 %[3]), на луки і пасовища припадає лише 13 % (95 місце), а на площі лісу – майже 17 % (99 місце). Тоді як у середньому по країнах світу рівень розораності територій складає 10,6 %, на луки і пасовища припадає 24,5 і на ліс та на лісові насадження – 31,2 %.За мізерної частки пасовищ, лісів та боліт, як основних поглиначів СО2, у земельному фонді Україні та надвеликій розораності земель, де значний відсоток схилових та еродованих земель, є підстави стверджувати, що в такому середовищі ринок землі завершить знищення сільської поселенської мережі із її населенням та всієї живністю.На фоні катастрофічного насування екологічного лиха Україна у 2019 р. на одиницю ВВП викинула парникових газів у навколишнє середовище в3,1 раза більше, ніж у середньому країни світу. При цьому Україна підписала Паризьку угоду щодо регулювання заходів зі зменшення викидів діоксиду вуглецю з орієнтиром досягти станувуглецево-нейтрально економіки (викиди будуть поглинатися до нуля) до 2050 р. Не будемо напружувати мізки, щоб догадатися, як розхристаней розшарпане із всіх боків українське село буде рухатися в напрямку нейтральності та з якими соціальними результатами.

Все вище проаналізоване – це розвалений фундамент або основа (база) для реформаторів. За здоровим глуздом з початком реформування повинні бути створенні на національному рівні організації з експорту з урахуванням зростаючих змін світового попиту на продовольство татенденцій щодо скорочення в більшості країн рівня землезабезпеченості. У глобалізованому світі, де 7 країн, включаючи України, мають 4-10 кратні перевищення світового рівня землезабезпеченості та володіють майже ¼ площ світової ріллі, Україні необхідно було боротися за більш сприятливу для села і країни структуру виробництва, яка б гарантувала зайнятість населення, високу прибутковість та достатнє наповнення місцевих бюджетів. Адже зерново-олійна спеціалізація, яку запропонували більш розвинені країни світу для України шляхом залучення інвестицій в розбудову зернових терміналів, в розрахунку на 1 га землі до 10-40 разів менш трудомістка та до 50-200 разів менш дохідна, ніж спеціалізація на розвитку галузей тваринництва, овочівництва, технічних культур тощо.Учені України обґрунтували, що давним-давно необхідно до 10 млн га сільськогосподарських угідь вивести з обробітку, а в структурі посівів до 40 % повинні бути багаторічні й однорічні трави, як заходи з уникнення екологічної катастрофи та остаточних втрат родючої землі. Уявимо, що землю всі власники паїв продадуть. Новим, хочуть вони чи ні, прийдеться 10 млн га землі залужити, посадити ліс тощо. Міркування ці поки-що про створений владою «фундамент» сільської поселенської мережі, «фундамент» майбутнього України.

Щоб діяльність власників паїв в аграрній сфері була прибутковою, необхідно було в першу чергу мати експортні організації в державній власності. Тоді вони могли б конкурувати з іноземними. Наші ж вітчизняні бізнесові експортні організації (зернотрейдери) поставляють зерно, яке забезпечує найнижчі прибутки в розрахунку на 1 га посівів, іноземним потужним зернотрейдерам за найнижчими в світі цінами. Нічого не змінилося до сьогоднішнього дня. Ціни експорту всього сировинного набору сільськогосподарської продукції та продуктів їх переробки (зерно, насіння сої, соняшнику, ріпаку, шроти олійних культур та рослинна олія) в Україні були найнижчі серед країн експортерів у всі роки реформування. У 2019 р. дещо кращі цінові позиції з кінця рангу країн світу: 6 місце – насіння ріпаку, 11 – зерна, 14 – сої, насіння соняшнику – 21 місце тощо.

«Ефективність» діяльності вітчизняних зернотрейдерів за відсутності невиробничих структур (асоціацій виробників, торгових кооперативних об‘єднань, фермерських кооперативів та різних узгоджувальних комісій з регулювання цін тощо) побудована на закупівлі за безцінь сільськогосподарської продукції у первинних виробників (за ціною до 2-5 разів нижчою, ніж в інших країнах світу). Так, згідно даних ФАО Україна в 2019 р., як і в попередні роки, очолила парад наднизьких цін реалізації, за якими первинні виробники прощалися з виробленою ними продукцією, з кінця рангу країн світу: 4-є місце за 1 т зерна пшениці (позаду лише три країни: Швеція, Австрія і Республіка Молдова), зерна кукурудзи – 7, свіжого молока – 11 місце із 82 країн, що надали інформацію, тощо. І це ще не все. Варіація цін реалізації між сільськогосподарськими підприємствами за різними продуктами досягає 2-кратної величини. Де у світі є таке цінове беззаконня? За відхилення ціни від ринкової лише на 5-10 % в розвинених країнах світу призведе фермерське господарство до стану збитковості.

Така комбінація, як величезний надлишок землі, який повинен працювати на експорт, відсутність потужних вітчизняних зернотрейдерів, відсутність фермерських кооперативів тощо може гарантувати лише хаос в сільськогосподарській діяльності. Україна в 2019 р. за обсягом експорту сільськогосподарської продукції в розрахунку на 1 га найбільш родючої ріллі займала 110 місце серед країн світу – 602 дол США, що в 160 раз менше, ніж в Нідерландах, 85 – Бельгії, 4,8 раза – Польщі і т.д. Відповідно додана вартість (це в основному оплата праці та прибуток) в розрахунку на 1 га ріллі, що створена в сільському господарстві, в 2019 р. склала в Україні наднизьку величину – лише 425дол США (190 місце серед 200 країн світу, як результат зернової спеціалізації), тоді як у понад 75 країн світу цей показник в 10-40 разів вищий. Зазначимо, що додана вартість (кінцева продукція) – це різниця між вартістю вироблених товарів і послуг та вартістю спожитих в процесі виробництва товарів і послуг (проміжне споживання).

Щоб точніше зорієнтуватися, в якому економічному просторі знаходиться українське сільське господарство з його «чемпіонством» в експорті зерна та олії напередодні ринку землі та які результати господарювання мають країни з імпортними ресурсами (зерна, шротів олійних культур, висівок тощо), розглянемо наступну інформацію (табл. 1).

Групування країн світу за показником відношення витрат зерна на корм худобі та птиці до валового його виробництва, 2019 р.

Показники Групи країн за обсягами витрат зерна на корм до обсягів його виробництва, коефіцієнт
біль-ше 2 1,01-2 0,51-1 0,35-0,5 до 0,35 у т.ч. Україна
Кількість держав у групі 17 15 33 16 72 1
Витрати зерна на корм до його валового виробництва, коефіцієнт 6,4 1,28 0,67 0,41 0,19 0,20
Припадає на 1 жителя: ріллі, га 0,064 0,086 0,172 0,108 0,237 0,743
       обсягів власного зерна, кг 46 150 286 440 426 1682
Припадає умовних тварин (за коефіці-єнтами ЄС) на 100 га ріллі, гол 662 345 208 278 107 39
Припадає на 1 га ріллі, кг:
   імпорт: зерна 6639 2902 967 395 122 6,9
         шроту сої, соняшнику та ріпаку 1070,1 481,3 202,9 65,3 31,5 1,1
   експорт: зерна 428,8 138,0 157,7 339,2 367,3 1236,1
       шроту сої, соняшнику та ріпаку 570,7 63,2 39,8 95,2 60,3 171,9
Імпорт на 1 га ріллі, дол США:
             м‘яса 1836,1 896,2 215,4 206,3 33,8 9,2
             молочних продуктів 1295 357 126 96 22 7
Експорт на 1 га ріллі, дол США:
             м‘яса 1803,9 755,6 199,5 153,3 62,1 16,3
             молочних продуктів 1536 620 142 61 19 5,6
Витрати на 1 умовну голову тварин, кг:
       імпортного шроту 162 140 98 23 29 3
Експорт сільськогосподарської продукції, дол. США:
           на 1 га ріллі 17446 5800 1987 1290 604 602
           на 1 жителя 1124 501 342 140 143 448
Додана вартість сільського господарства на 1 га ріллі, дол. 12915 4273 7784 369 643 425
На 1 га ріллі, кг:
   втрати NPK з експортом продукції 85 10 8 42 21 53
надійшло NPK з імпортом продукції 355,9 140,4 51,9 49,7 7,0 0,2
   затрати праці у тваринництві (за трудомісткістю в Україні), люд-год 1072,5 533,6 347,8 424,4 185,8 59,1
Всього по національній економіці у розрахунку на душу населення, дол.
експорту 11891 7102 3878 2839 1361 1132

Основні додаткові зауваження щодо експортно-імпортних операцій. Країни, які на корм витрачають більше зерна, ніж виробляють, мають величезні переваги щодо ефективності економічної діяльності. Щільність умовного поголів’я тварин в Україні та затрати праці в тваринництві (розрахована за трудомісткістю виробництва продукції тваринництва в Україні) в 3-20 разів нижчі, ніж в групах країн, які імпортують кормові ресурси. Якщо українці дружать з логікою, за результатами цієї таблиці можна зробити сумний підсумок – це катастрофа на найкращих землях у світі з одним із найбільш трудолюбивим народом у світі.

За всі 30 років реформування реформатори, окрім паювання земель і специфічної роздачі дотацій у ручному режимі нічого не придумали. В окремі роки, наприклад, 3-4 агрохолдинги одержували до 50 % від всіх сум надходжень із Державного бюджету (суми відшкодування ПДВ при експорті+дотації). Залишки дотаційних коштів на підтримку сільського господарства в ручному режимі розподіляли для 3-7 % фермерських господарств і до 10-15 % – сільськогосподарських підприємств. Тоді як державну підтримку необхідно зосередити на вирішені проблем створення фермерської кооперативної вертикалі (наприклад, будівництва торгівельних закладів, переробних підприємств тощо, які повинні бути сконцентровані в точках росту, й безоплатної передачі їх кооперативам). Розподіл державної допомоги на 1 га землі нічого не вирішує, окрім продовження практики фінансових відкатів.

Країни ЄС понад 50 років в основному вирішують дві проблеми аграрної політики:удосконалення сільськогосподарських структур (в основному вирішення проблем фізичного розміру та спеціалізації виробництва згідно внутрішнього попиту на продовольства та екологічних обмежень) та підтримка цін та доходів фермерів. Остання проблема, бюджетна підтримка цін та доходів фермерів, застосовується за однієї з основних причин: на ланцюгу просування продукції до споживача найбільш незахищеними є первинні виробники – фермери, у яких, таким чином, ускладнені проблеми захисту своїх економічних інтересів під час переговорів з невеликою кількістю багатонаціональних груп великих операторів.

Тобто, в країнах ЄС серед основних цілей постійно виникали проблеми щодо досягнення справедливого розподілу доходу за харчовим ланцюгом, де функціонує багато суб’єктів таких як фермери, кооперативи фермерів та організації виробників, харчова промисловість, оптова торгівля, роздрібні торговельні мережі, мережі супермаркетів, громадське харчування, ресторани тощо, а також економічні суб'єкти за межами продовольчого ланцюга поставок: компанії зв'язку, постачальники транспорту та логістики, енергетики та комунальних послуг, упаковки, технічних ресурсів, різних добавок, технологій та надання консультаційних послуг. Комбінована взаємодія всіх учасників перегонів з різною ринковою силою на спільному ланцюгу просування продукції до споживача стає найбільш ефективною, якщо створена додана вартість буде розподілена найбільш справедливим чином.

Основні зусилля країн світу, де турбуються про власний народ, направлені на підтримку фермерської кооперативної вертикалі на ланцюгу: «виробництво-переробка-зберігання-реалізація кінцевим споживачам». Тому, наприклад, у Європі 40-90 % продовольства проходить саме через фермерську кооперативну вертикаль. Як відмічають вчені-економісти зарубіжжя високоефективними стають первинні виробники сировини – фермери незалежно від їх розмірів (практично до цього збиткові), якщо вони задіяні у фермерській кооперативній вертикалі – переробці, зберіганні та торгівлі, проходження через яку продукція набуває високих споживчих властивостей та значно вищу додану вартість, яка потім розподіляється між усіма учасниками інтегрованого виробництва. Фермерська кооперативна вертикаль, як комбіноване виробництво, об’єднує фінансові ресурси первинних виробників, що дозволяє їм організувати в першу чергу власну торгівельну мережу та ефективне використання техніки. На жаль, таких кооперативних формувань в Україні не існує.

Щоб протистояти в конкурентній боротьбі з приватними переробними підприємствами (вертикальна інтеграція зверху), де метою є усунення дрібних конкурентів і посередників та контроль над первинним виробництвом і торгівельною мережею, уряди країн сприяють розвитку сфери первинного виробництва (інтеграція знизу) – фермерських кооперативів. Тому, наприклад, у США, Канаді низькі або навіть відсутні податки на діяльність фермерських кооперативів, у Франції в окремі періоди кооперативам безоплатно передається майно державної власності зокрема, молокозаводи.[4] Дотації в розвинених країнах у більшій ступені надаються більш дрібним фермерам, ніж великим, згідно розроблених ними планів виходу на конкурентні параметри виробництва. Так, у Франції не надавалася державна підтримка і пільгові кредити великим птахофермам та молочним фермам, де концентрація корів перевищувала 60 голів.[5]

У свою чергу Антимонопольні закони обмежують частку монополізованого ринку сфери переробки і реалізації (інтеграція зверху). У багатьох країнах фермерські програми фінансуються до 50-75 % від вартості інвестиційного проекту, особливо переробної галузі, щодо відбудови фермерської вертикалі знизу. Уряди зосереджені на фінансовій підтримці кооперативів (пільгове кредитування – придбання сільськогосподарських машин, оновлення основного стада, будівництво елеваторів, приміщень торгівлі, компенсація вартості нового сучасного обладнання, інвестиційних витрат тощо), не підтримуючи окремі підприємства.

Особливістю вирішення земельних проблем в цивілізованих країнах є чітка уява про бажані земельні відносини, як стратегічне бачення, та постійний рух в цьому напрямку протягом багатьох десятиліть, а то й століть. На цьому шляху уряди встановлюють, наприклад, мінімальні та максимальні площі землі, які можуть бути у власності фізичних осіб, що є ключовим елементом реформ. Різними програмами фінансової підтримки тих або інших галузей уряди ведуть аграрний сектор до бажаної мети в середовищі безлічі обмежень: щільності тварин на 1 га землі в різних природно-кліматичних умовах, кількості внесених добрив та застосування пестицидів, обсягів виробництва тощо. Коли є бачення бажаної мети, уряди за різних комбінацій політичних і економічних умов застосовують різноманітні важелі.

До нашого Уряду є одне запитання: яка бажана мета запровадження ринку землі? Дивлячись, що всі чекають продажу не 100 га, а 10 тис га, мета очільників країни викристалізовується – зробити навіки Україну зерновим придатком для розвинених країн. При продовжені на перспективу такої спеціалізації в селах люди зовсім непотрібні. Так, у свій час професор і бізнесмен Микола Лобас порахував, що за вирощування зерна з допомогою високопотужної канадської техніки на 16 млн га необхідно всього 2,9 тис. механізаторів. Для збирання зерна будуть долучені додаткові механізатори.

Декілька слів про соціально-економічну результативність країн із латифундіями – в Україні, Росії, Аргентині і Бразилії, як країни, що мають великі площі землі,в розрахунку а 1 га ріллі додана вартість, яка створена в сільському господарстві, у 4,5-5, а експорт сільськогосподарської продукції – понад 7 разів нижчі, ніж в країнах ЄС.Розглянемо також результативність країн ЄС (2016 р.), яка стосуються їх дрібного фізичного розміру, орендних відносин та економічної потужності в розрахунку на одиницю площі сільськогосподарських угідь (табл. 2).

Таблиця 2

Зріз основних структурних показників ферм ЄС (2016 р.) за розмірами економічною потужністю, 2016 р.

Показники Розмір ферми, га
Всьо-го у т.ч.
до 5 5-20 20-50 50-100 понад 100
Структура ферм залежно від їх розміру, %:
           чисельність ферм 100 63,5 20,4 7,1 3,6 3,3
           площа с-г угідь 100 6,1 12,1 13,6 15,5 52,6
Фізичний розмір ферми, га 16,5 1,6 9,9 31,7 70,4 263,4
Орендовано землі, % 43,0 6,8 18,4 32,7 47,1 54,4
На 100 га сільськогосподарських угідь припадає:
всього працівників, осіб 11,8 112,2 20,9 6,9 3,3 1,4
у т. ч. з повною зайнятістю 5,3 34,0 11,1 5,0 2,7 1,3
умовного поголів‘я тварин, голів 75,9 93,9 83,7 97,5 93,2 47,1
Стандартний вихід валової продукції (без Румунії), Євро:
   на 1 га с-г угідь 2189 10634 6079 5241 2283 1469
   на 1 працівника з повною зайнятістю (1800 годин) 38082 9280 24528 50863 84725 102155
               

У 2017 р. порівняно із 2003 р. середній розмір фермерських господарств зріс на 40 % і досяг 16,5 га сільськогосподарських угідь. Звертає на себе увагу такий факт: частка кількості фермерських господарств з розміром понад 100 га (середній розмір – 263 га), які після довгих років ринкових трансформацій, стали займати лише 3,3 % у чисельності всіх ферм, але концентрувати 53 % всіх земель сільськогосподарського призначення. При цьому спостерігалася така закономірність: чим більша за фізичним розміром ферма, тим вища частка орендованої землі, яка на фермах розміром понад 100 га землі досягла в середньому понад 54,4 %. Тобто, за сотні років фермери ЄС не викупили землю в необхідному за баченнями українських реформаторів розмірі. У Європі вважається, що оренда землі має деякі переваги. Зокрема, економія фінансових ресурсів, які краще направити на закупівлю обладнання, техніки, удосконалення технологій та досягнення вищої ефективності діяльності навіть із додатковими витратами на орендну землі. Головне не власність, а наявність реальних повноважень на самостійне ведення господарства на умовах повної самоокупності і самофінансування.

Найбільше заворожує в країнах ЄС такий показник, як стандартний вихід (розмір бізнесу) валової продукції (середня грошова вартість сільськогосподарської продукції в нормальних умовах функціонування в розрахунку на 1 га землі.). Він у дрібних і середніх розмірів господарств у 1,5-7 разів вищий, ніж на фермах розміром понад 100 га сільськогосподарських угідь. В окремих країнах ЄС на фермах розміром до 20 га землі економічний потенціал (розмір бізнесу) вищий у розрахунку на 1 га до 20-100 разів, ніж на фермах фізичним розміром понад 100 га.Дрібніші фермерські господарства (до 20 га) досягають вищих показників свого економічного розвитку порівняно із середніми (20-100 га ) та великими (понад 100 га) фермами за рахунок насичення більш інтенсивних виробництв, які потребують значних обсягів капітальних інвестицій на одиницю земельної площі. До них відносяться культивування у відкритому або закритому (під склом) ґрунті постійних культур (фруктів, ягід, горіхів, цитрусових і оливкових, винограду тощо), свіжих овочів (включаючи баштанні культури) та полуниці, квітів та декоративних рослин (крім розсадників), тютюну тощо. Ці найбільш прибуткові й трудомісткі виробництва в 2016 р. у структурі посівних площ та насаджень на фермах розміром до 20 га землі займали 18-27 %, тоді як на фермах понад 100 га – лише 2,7 %. Так само на одиницю площі сільськогосподарських угідь концентрація поголів‘я птиці, свиней та овець відповідно у 5-10, 2-2,4 і 1,5-2 раза вища порівняно з великими фермами. Більш крупні фермерські господарства спеціалізуються на менш трудомістких і в основному менш прибуткових виробництвах: зернові культури, промислові культури (насіння сої, соняшнику, ріпаку та інші олійні й технічні культури), цукрові буряки, кормові культури, скотарство тощо.

На завершення декілька слів про стратегію розвитку сільського господарства ЄС, яка сфокусована в розробленій спільній сільськогосподарській політиці (CAP). При цьому враховується безліч чинників: фізичних (клімат, рельєф, тип грунту тощо), економічних (землекористування, наявність робочої сили, доступ до продовольчих ринків, капіталу, інфраструктура тощо) та екологічних (різні обмеження, наприклад, щодо концентрації поголів‘я на одиниці площі землі, норм використання пестицидів, мінеральних й органічних добрив, система підтримки цін для заохочення стійких методів виробництва тощо).Тому не дивно, що країнами ЄС були досягнуті в повному обсязі такі конкретні цілі на 2014-2020 рр., що були озвучені в розробленій ними стратегії «Європа 2020»: понад 75% населення у віці від 20 до 64 років є працевлаштованими; викиди парникових газів зменшено на 20 % порівняно з 1990 р. тощо.

Земельна реформа, за якої земля концентрується в латифундистів, є неймовірно потужною силою, яка тримає селян у злиднях, виштовхує за кордон або ж якусь їх частину деморалізує. Також земельна реформа може виявитися абсолютно марною, якщо з її проведенням селянам (фермерам) неможливо одержати дешевий кредит, відсутні збутові кооперативи, а на ринку домінують посередники. Американський вчений Дж. Озер ще у 1955 р. сформулював основні вимоги, дотримання яких забезпечать успіх у реформуванні: «задовільна земельна реформа повинна обмежити право землевласників купувати, продавати, дробити або непомірно розширювати свої земельні володіння. Не слід також допускати, щоб земля відбиралася за борги, якщо тільки вона при цьому не переходить до державних або кооперативних кредитних установ, які видають грошові позики під дуже невеликі відсотки. В іншому випадку це означало б повернення до феодалізму». При цьому «реформа означає надання фермерам необхідного кредиту, введення справедливого оподаткування, заохочення розвитку кооперативів і поширення серед фермерів спеціальних знань». .В Україні у власників паїв боргів ще немає, але за відсутності системи регулювання ринкових відносин, у них немає радісного майбутнього – земля в оренді з безліччю проблем щодо власності. Реформа охоплює не тільки саму операцію продажу землі. Виявляється, що необхідно до часу запровадження ринку землі провести комплекс організаційних заходів і в першу чергу створити кооперативи з метою організації ефективних закупівель, збуту і використання техніки та навчити майбутніх фермерів не тільки передовим технологіям, а й менеджменту. А так теоретики «обґрунтовують», що іноземців необхідно й далі запрошувати працювати на нашій землі (на сьогодні функціонує більше 1300 аграрних підприємств, що у власності іноземців), а українці повинні вчитися у них уже в стані безземельних. Саме при дотриманні цих принципів та вимог, сформульованих Дж. Озером, перерозподіл земель може позитивно вплинути на ефективність сільського господарства.


[1]Названо країни, які скуповують землю по всьому світу https://www.newsmarket.com.ua/2012/05/nazvano-krayini-yaki-skupovuyut-zemlyu-po-vsomu-svitu/

[2]Китайці на півстоліття стануть орендарями українських чорноземів http://tsn.ua/ukrayina/kitayci-na-pivstolittya-stanut-orendaryami-ukrayinskih-chornozemiv-312456.html

[3]Вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних земель та їхнє раціональне використання: методичні рекомендації / за ред. В. Ф. Сайка. – К.: Аграрна наука, 2000. – 38 с. (с. 10)

[4]Досвід Канади та країн ЄС у сфері політики з підтримки розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів / Алколей Д., Бондарчук В., Зуєв В., Луценко Є., Молдован Л. – К.: К.І.С., 2013. – 132 с. (С. 18).

[5]Коробейников М. Зарубежная практика кредитования сельского хозяйства и её позитивное использование в условиях современной России [Электронный ресурс] / М. Коробейников. – Режим доступа :http://www.creditcoop.ru/index.php?option=com_content&view=article&id=108:agro-practice&catid =34: countries.

Наші рекламодавці